| На Заході й Сході, в селі і у місті, І навіть в лісах, між пожовклого листя, На вулицях, вдома і в чистому полі Немає ніде української волі.
У грудях, в очах, у зажатих долонях, В Карпатах, в Криму, у Полтаві, в Херсоні, У шахтах Донбасу, в цехах Запоріжжя Шукав волю я, може, хтось її знищив?
Між сотень проспектів, в мільйонах будинків Без сну і без їжі, без перепочинків Шукав волю я. Може, десь її вбили, Та в лісі, роздягнувши вщент, схоронили?
Чи як Прометея скували в кайдани, Хижак щоб клював незагоєні рани? Дітей своїх кинула, поки ми спали? Та через кордон її не пропускали…
Чи пущені кулі чиєюсь рукою Потрапили в очі – зробили сліпою, І ходить вона у сльозах поміж нами, Доньками невпізнана або синами? Або ж схоронилась, допоки бандити Не скінчать, нарешті, країни кров пити?
На Півдні, на Півночі, в небі, у морі, В палаці у кожному, в кожній коморі, В церквах, і лікарнях, в Грушках, на Подолі Не зміг я знайти української волі.
І я зрозумів, вона просто легенда, Така ж як і віра, надія, любов. Лунають у серці шаленим крещендо, Як хтось заглушити їх спробує знов.
Якби колись хоч хтось сказав мені, Що я в розкрите посеред зими вікно Побачу те, що в ці побачив дні, Повірити у це не зміг би все одно!
Що і без того вбогий мій народ Слухняний і покірний вище міри Позичить силу у весняних вод, Рішучість у пораненого звіра...
Як проти наймитів цей звір піде, Що кров свою проллє на землю рідну, Нерівну битву першу поведе, Дай Бог, щоб не даремну та безплідну!
Що опір нададуть їм не брати, Лише оскаженілі пси ворожі, Та люди, що існують без мети, Й майбутнє розторговують за гроші.
Якби колись хоч хтось сказав мені, Яка жорстокість буде жити в їх серцях, Не спав би ночі я, не спав би дні, Збиваючи братів, немов до цвяха цвях.
Гей ви, що вважають, немов вони зрячі,А справді нічого ж навколо не бачать! Не бачать, що там – на морозі, повсюди Доба за добою уперто стоять, Такі ж, як ви самі, утомлені люди, Ніяк не ворожих зловмисників рать!
Не бачать, що вдома панують без страху, Давно вже зробивши із вас посіпак, Кати, що женуть, мов худобу, нас шляхом, На обрії котрого скрута й кулак.
Гей ви, що вважають, немов би не глухі, А справді давно вже лишилися слуху! Що чуєте ви окрім крику чабана, Якому є діло лише до руна? Країну окутала чорна омана, Чи чуєте ви, коли стогне вона?
Не чує ніхто майже оклик скорботний, Спрямований з серця, що дуже болить, Нахабну ж брехню ви, навіщось, навпроти, Почуєте чітко, повіривши вмить!
Отож, ще хвилина, і прошу я вас, Як буде бажання, як знайдеться час, У дзеркала будете ви наодинці, Спитайте себе, чи ви є українці?
|
