|
БРАТАМ-УКРАЇНЦЯМ
За рабських часів один ХЛОПЕЦЬ гадав,
Чому він не СОКІЛ, чому не літав.
Немов води Дністра минули ті роки,
До ВОЛІ, СВОБОДИ лишалися кроки.
Вже іншії ЛЮДИ жадають казати:
„МИ БУДЕМО ВІЛЬНО У НЕБО ПІРНАТИ!”
І ось їх бажання уже не примара,
Але не змогли оцінить цього Дара.
Що трапилось з нами? Яка вража сила,
Що як не воліла, а нас не зломила?
І де наша радісна Сонячна МРІЯ?
БРАТИ-УКРАЇНЦІ! Жива в вас НАДІЯ?
Не вмерла ще ВОЛЯ і СЛАВА ВКРАЇНИ?
Чи здатна носити ІМ'Я БАТЬКІВЩИНИ
Для тисячі тисяч Дітей її в Світі,
Щоб кожний казав, як Тарас в „ЗАПОВІТІ”??
...Невже ж його мрія це знову примара,
Як в ясному небі білесенька хмара?
Всього лиш луна у лісах на Поділлі
Чи хвилі Дніпрові, що серцю так милі?
Так що з нами сталось? Скажіть мені, Люди?!
Ви все мовчите? Я скажу... будь що буде...
В Наддніпрянщині в селі жила собі дівчина
Чорнобрива, ясноока, звалась — Україна.
На відміну від сестер — Польщі та Росії —
Всюди кращою була. Ті ж — як в бочці змії.
Що робити, коли так Доля знапастила –
Старші Сестри розійшлись, вмерла Мати мила.
Та в селі не пропадеш – Родичі усюди,
Є із ким поговорити, виплакатись в груди.
Та не стала сирота довго горювати –
Чоловіка для Красуні можна не шукати.
Ти дівчині чорнобривій полюбись, Козаче,
Одружилася вона, така її вдача.
З козаченьком українка все життя прожила
І йому багато діток славних народила.
І нащадки України розселились всюди:
Від Карпат і до Сибіру. (Не брешу я, люди)
Розселились українці й мирно собі жили,
Свою мову і обряди СВЯТО боронили,
Захищали від сусідів свою Батьківщину,
Не давали сплюндрувати Неньку Україну.
Той у пекло веде шлях, де намір хороший, —
Довго були українці під ярмом ворожим.
І скільки жадали лишити нас ВОЛІ –
Зломити не в силах були нашу долю.
Зов Предків, що в серці у всіх нас лунає.
Що жоден, крім нас, його більше не має.
В серцях пронесли українці цю мрію,
Всі роки плекали на Волю Надію.
Під гнітом царату, в ярмі більшовизму
Справляли холопи ганебную тризну.
На панщині гнутись пани силували,
В страшних таборах їх кати катували.
Та воля народу сильніша за муки,
Звалились «СОВЕТЫ» — звільнилися руки.
То ж треба зайняти ці руки народні,
Щоб знову не бідкались люди голодні,
Щоб кожен мав ДОБРУ постійну РОБОТУ – Таку має влада щоденну турботу.
Щоб використати цю вольную ВОЛЮ,
Щоб наші нащадки не кляли їх долю.
Щоб виховати в них ПОВАГУ і ЛЮДНІСТЬ,
ЛЮБОВ до ВІТЧИЗНИ, і ЧЕСНІСТЬ, і МУДРІСТЬ.
МИ маємо РАЗОМ підняти державу,
Що звемо МИ рідною ненькой по Праву,
Щоб знову вона не була на колінах,
Хто дасть їй розраду? Кравчук? Кучма? Кінах?!
БРАТИ-УКРАЇНЦІ! ПОЧНЕМ РОЗБУДОВУ!
Вивчаймо співучую рідную мову!
Євреї, татари, поляки і німці,
Живем в Україні — то ж МИ — УкРАЇнці!
Не треба ділитись, сваритися марно,
РОДИНОЙ ЄДИНОЮ ЖИТИ так ГАРНО!
ЄДИНУ країну, СОБОРНУ державу,
Як БОГ допоможе, збудуєм на СЛАВУ!
Плекаємо в ДІТЯХ Духовність одвічну.
Геть злобу та свари, що йдуть споконвічно!
Не треба ділити де захід, де схід,
МИ маємо мати державний підхід:
Творимо історію Рідного краю, —
Бо ж Руки і Душу, і здібності маєм!
Нехай розквітає Земеленька рідна
Родюча, квітуча багата і плідна!
Нехай твердим шляхом крокує в майбутнє
Соборна КРАЇНА — ДЕРЖАВА МОГУТНЯ!!
місто Запорожжя
2002 р.
| 
