Сніжинки

Сніжинки, що їх носить посивілий вітер
І коливає, й кружить суходолом,
Летять собі та мовчазливо мріють, 
Похапки озирають світ навколо.

Народжені десь там, у янгольських висотах 
Все припадають до землі жагучій,
Втрачаючи поволі свою цноту,
Забуті Богом тлінні діти сучі. 

І добре, як Еол йще трохи похитає 
Та хуртовину розпочне потішну,
Покаже світ від краю і до краю,
Чи піднесе навмисно трохи вище. 

Й чомусь на перший погляд всі вони однакі, 
Чи поодинці, чи то збившись в купу.
Насправді ж неабиякі відзнаки
Приховує морозна шкаралупа. 

Усяка своєрідний візерунок має
І візерунком є сама по собі,
По вітру повз друг дружки проминають 
У швидкоплинного життя жалобі.

Комета
Одна. В кромешной темноте.
Предначертания не ведав,
Но Божий замысел узрев.
За сотнями таких же следом.
Тысячелетья напролет.
Мимо скоплений звездной пыли.
В глухой тиши. Спеша вперед.
Душа и сердце молча стыли.
Как будто погрузившись в сон.
Надежду тщетную отбросив.
Лишь космос – нем и отрешен,
И в серебре созвездий проседь.
Чтоб промелькнуть во тьме ночной,
Так далеко она летела.
И чтоб постигло адов зной
Ее пылающее тело.
Чтоб, наконец, разбиться вдрызг,
Душе уставшей дать покоя,
На миг взметнувши снопы брызг
Счастливая судьбой такою.